Бант для дукача

Дукачі були центральною прикрасою на шиї жінки. Одягати їх українка могла відразу кілька.

У кожному регіоні, під впливом різних факторів, дукачі мали свої стилістичні особливості.

На Лівобережній Україні й на східних територіях були поширені пишні, більш масивні, яскраві банти, а на Правобережній Україні, на західних і північних її територіях банти були більш скромні та взагалі могли бути відсутніми.

Класична форма дукача з бантом сформувалася у XVIII столітті. Він постає вже як самостійна прикраса та центральна фігура у комплексі народних прикрас українських жінок.

Особливістю кожного дукача був його бант. Саме залежно від його форми ці прикраси можна класифікувати на різні типи. Так, бант "вереміївського" дукача нагадував квітку з листочками. Це надавало йому неабиякої пишності.  Він прикрашався камінням, склом, бісером.

Завдяки своїй красі "вереміївські" дукачі широко поширювались Подніпров'ям.

Золотарі із Загородища (Черкаська обл.) виготовляли як "вереміївські", так і "рогаті" та "плетені" дукачі. Відмінність між ними полягала, знову ж таки, у бантах. Так, бант "рогатих" дукачів мав вигляд великої квітки з шістьма міцними пелюстками. Кінці верхніх пелюсток виходили за краї банта, нагадуючи роги. Натомість основу "плетених" дукачів складала композиція з двох "сердець", що перепліталися одне з одним. За словами дослідників, саме "плетені" або «весільні» дукачі були найдавнішими.

Весільний дукач займає поважне місце у багатій колекції унікальних традиційних прикрас України.

Особливої популярності весільні дукачі набули у центральній Україні. На Черкащині, лівобережній її частині.

Весільні плетені дукачі одягали не лише на весілля і не були прикрасою виключно для наречених. Їх могли носити як дівчата, так і заміжні жінки. Такий дукач символізував собою у розумінні більшості тогочасних жінок так зване "жіноче щастя": для молодих дівчат - вийти вдало заміж, для заміжніх жінок - бути щасливою у шлюбі. Іншими словами - "кохати та бути коханою".

У місцевостях поблизу Корсуня й Городища були в моді так звані "ажурні" дукачі. Їх основою був кружечок, на якому вирізали зображення хреста з овальними кінцями. Його вміщали в оправу з деталей у вигляді місяця з закрученими ріжками.

Фіксують на території Черкащини та Полтавщини "лубенські" дукачі, оздоблення яких було простішим, ніж "вереміївських". Їх банти вирізняє широка площина срібла, прикрашена гравійованим орнаментом. Угорі банти мають своєрідний гребінець. Назва прикраси походить від місцевості, де її виготовляли.

У волинських дукачах центральне місце має саме медальйон, а бант візуально лише доповнює його або взагалі може бути відсутнім. Часто, через пишне оздоблення медальйона волинський дукач нагадує собою ажурну брошку в центрі якої розміщено медальйон. Популярними серед волинянок були дукачі у яких медальйон прикрашався короною.

Носили українки й дукачі-янгуски (ягнусок, огнусок, єднус, агнус), медальйон яких мав форму серця.  Найбільш поширені дукачі з медальйонами у формі серця були на Західній Україні, Слобожанщині - Харківщині, Курщині, Воронежчині. Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. 

У бантах сумських дукачів, як правило, використовувався образ янгола, на харківських часто зустрічаються образи пташок.

На Луганщині й частині Донецького краю не рідкістю були дукачі із пишними бантами, щедро прикрашені кольоровим склом. На Дніпровщині жіноцтво надавало перевагу дукачам із доволі лаконічними формами, із невеликим за розміром бантом і медальйоном, або взагалі без банта.

Завдяки міграції населення, традиції виробництва бантів для дукачів перепліталися між собою. Тому на сьогодні важко точно визначити до якого регіону України відноситься та чи інша форма банта для дукача.

Завдяки зусиллям дослідникам в Україні, на сьогодні дукач, як історичне джерело повернуто із небуття. Якщо коралове намисто характеризується як візитівка традиційної української культури, то дукач - це печатка що засвідчує “українство”.